|
|
||||
|
10.04.2010
Автор: Leonid Kanter
|
||||
|
22:00, 30 березня 2010 року Я знаю, що вони десь поруч. Напевно за якусь годину ми зустрінемось, але…
Сьогодні весь день лупашить дощ і поривчастий весняний вітрюган розриваж перехожим парасольки. Їхніми залишками забиті всі смітники. З дахів висоток збігать водоспади. Ми чемчекуєм по Бродвею та 5-ій авеню до Централ Парку. Наші грошові запаси (99,99$ на трьох) стрімко закінчуються. І чим далі відчутніше насуває голод. Коли їжа є, то і їсти не хочеться, особливо хот-доги, а коли немає, то дивишся на вітрини з гамбургерами неначе з голодного краю.
Вирішив зекономити на підземці 1,5 бакса. Контролерів немає, лише касир, який може натиснути кнопку і набіжить поліція. Що буде в цьому випадку не хочу ні знати, ні навіть уявляти.
Подумки даю посил касиру спати. Чувак примружує очі і за кілька секунд відмикається. Все. Баритись не можна. Стрибаю через турнікет і бігом вниз по сходах. На платформі скоро скидаю куртку і падаю на мороз. За чверть хвилини застрибую у поїзд. Так я втратив Сєрьогу і Колюню з табуретом. Як люди раніше знаходились без мобіл і нета? Через дві на третій пересадка на іншу лінію. Чекаю пятнадцять хвилин. Не приїхали. Мабуть проскочили через інший перехід! Ломлюсь на пересадку. Тепер потрібно пересісти з сабвею на Path – це підземка що сполучає Манхетен та Н»ю-Джерсі. Тут навіть касира в будці немає. Тобто немає будки в принципі. Цього разу перестрибую турнікет спокійніше і граційніше. Без паніки. Не привертаючи уваги різнокольорових пасажирів. Доїхав на вокзал Hoboken. Втикаю на табло електричок, але хоч трісни, не можу пригадати, як називалася моя станція. Їхати на вмання? Зараз заїду, так що й до ранку не виїду. Лядський склероз! Після десяти хвилин розпачу намацую в кишені розм»яклий від дощу папірець з адресою. Ніштяк! На електричках система інша. Тут немає турнікетів. Нате ходять стрьомні котролери. Зранку я бачив як вони згвалтували студентку. Вагон один, перебіжки в стилі українських зайців виключено. Електричка рушила. Серце шалено підскакує. Контролери, поліцаї, депортація. В мене вже були такі напряги в німецькому Штутгарті. Уважно втикаю у вікно, щоб побачити чи не стоять на платформі поліцаї, а часом на симпотну мулатку, що посміхається своєму мобільному. Тут хопа, пацик на вихід. Вимучую у нього квиток. Тепер всьо чьотко і легально. Розслабляюсь і, милуючись темнолицею красунею, засинаю. Ось моя станція. Ось будинок, де я маю сьогодні вписатись. Удружив Антон, математик, що займається бальними танцями та прораховує дію радарів для боротьби з нелегальними водолазами. У вікнах темно. Значить ні Антона, ні хлопців ще немає. Та він ранком дав ключик.
Я в теплі. Стою біля вікна і п»ю гарячий чай із здорової півлітрової кружки. Пройшла година. За вікном продовжує періщити дощ. Де ж вони?
стаття авторизована інфорпорном є тут
|
||||
|
|
||||
|
| ||||
| ||||










