Сьогодні рівно місяць, як ми в дорозі.
Зазвичай ми довше двох-трьох днів в одному місці не затримуємось. А тут уже третій тиждень в Торонто. І, що характерно спілкуємось переважно з українцями.
Чи варто було їхати за тридесять земель, щоб потрапити в українську громаду? Ці самі теми, ці самі питання і проблеми, є і в українських українців. Та на відміну від наших, тутешні не мають живої підпитки. Виїхавши з України хто десять, хто двадцять, а хто і п’ятдесят років тому, вони отримують інфу лише з медіа.
А медійники, знаючи що «хаває піпл», годують їх гарячим та скандальним, наступаючи на болючі мозолі і підтримуючи вогонь ненависті.

Українська громада в Канаді вельми злагоджена, видають свої газети, мають свої радіо та телепрограми, церкви та школи. Проводять заходи різні. Днями нас запросили на вечір пам’яті Василя Симоненка. Ліворуч прапор Канади, праворуч України. Пафосні промови та вірші, що читці їх виконують з придихом.

василь симоненко

- Якось, на вечері Симоненка у Львові, – згадує ведучий та організатор заходу, Федір Коник, – прийшов молодий рокер з гітарою. Нервово рвучі струни молодик почав викрикувати вірш Василя Симоненка. Я підійшов до нього і сказав: «Чоловіче, не знущайтесь над класиком!»
На що він кинув гітару, схопивсь і прожогом вибіг.

ведучий Федір Коник: «Чоловіче, не знущайтесь над класиком!»

А ще прикол, як ведучий говорить про те що Симоненко написав «таке, після чого як ви розумієте, «вони» його…»
Бабуля-шанувальниця поруч ахає: «розстріляли…»
Хоча поет помер від раку нирок.

Я подякував пану Федору за вечір і запросив його на суботу на наш фільм. І додав, що ми також прочитаємо вірші, які… вони не наважились прочитати.
- Які це? Може щось не видаване?
- Видаване і вельми знане.
- Може «Не вмерла Україна?»
- Так.
- Ну це слабенький вірш. У кожного поета є невдалі поезії…

«Ні, не вмерла Україна»
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцями постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, -
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайде – ще не вмерла Україна
І не умре!
______

Звісно цей вірш не пройшов місцеву цензуру. Яка багато в чому нагадує радянську. Пані Людмила, що ми з нею познайомились у нас на показі, прожила у Канаді понад 10 років. Захистила ступінь з лікарської справи. Та в ближчу неділю вертається до рідного Тернополя. Задовбало її це «щасливе життя». Так тут більше заробляють, і саме тому все набагато жорсткіше зав’язане на грошах. Людей залякують штрафами. Тут дуже чітко визначено, що можна, а що ні.

василь симоненко 1935 — 1963

- Можна -
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
________
Після виступу ми познайомились з перлиною пенсіонерського вечора, дівчачим (за винятком трьох хлопців) хором «Пролісок». Відразу виявилось, що білявка Катерина працює на ТБ і запросила нас на програму. А ми їх на фільм.

- А це що за легені? – побачила нас диригент та художній керівник хору.
І тут ми з пацанами грянули «Весну». В порожній залі веснянка лунала наче в церкві. У керівнички відпала щелепа (дякую цінкоторечки!!!!)
- Нам хлопці дуже треба!
- А нам треба ваші дівчата. Ми хочемо зробити фестиваль в Едмонтоні. Давайте разом виступимо!
- Добре хлопці, приходьте до нас на репетицію в четвер.
- В четвер? В четвер у мене… інтерв»ю… хіба може ввечері?
- Так, на шосту приходьте, гарно поспіваємо!…

Вже у самісіньких дверях ми зустрились з бандуристом Остапом Стаховим. Його запросили зі Львова спеціально на цей вечір. Остап подарував нам диск з записом свого оркестру. Класно грає, хто не чув раджу.

По дорозі додому ми натхненно виступали у метро. Да так, що в кожному вагоні нам аплодували, підспівували і підтанцьовували!! В останньому вагоні я сказав пасажирам «Thank you!». А гучномовець відповів «thank YOU!»
Виявилось, це машиністу сподобався наш виступ.
- Good job, gays! – потис нам руки радісний водій.
- Thank you! – сміялись і дякували ми.
- Any time!

То що ж ми робимо в Торонто? Революцію!

Доносимо до цих людей звістку про найвільнішу країну в світі. Про те, що теперішні політичні ігри нової влади всім на користь, бо вони примушують думати та діяти, навіть тих кому раніше було байдуже. Що ми ковтнули свободи і так просто її не віддамо. Що Україна це не ЗУНР. Це цілісна, велика і прекрасна країна. З Заходом, Сходом, Півднем та Північчю, з багатьма діалектами та традиціями. Що ми вже маємо незалежність і зацікавлені налагоджувати добрі, взаємовигідні стосунки з сусідами, замість влазити у нову війну.
Розказуємо про наші проекти: хутір Обирок, про плоти, про кіносарай та «Перкалабу», про білоруський «Червоний Катричник», про «колядки International». І про те, що можна кинувши все, піти світ за очі, з табуретом до океану.
І ми бачимо, як ці люди піднімають голови, як зникає злоба, а щастя і віра загоряються в їхніх очах.
Самі ж ми запалюємось від таких, як пан Григорій Герчак. Людина великого духу і щирого серця. Що не здалась ні за яких умов.