10.05.2010
Toronto, Canada
44-ий день Шляху

У кожної країни є ключик для її пізнання. Канада не виразна, Канада багатолика, Канада гарно удає з себе чемну. Всі громади тут гуртуються за мовно-національною ознакою. Маленька Україна, маленька Росія, маленька Італія, маленьку Корея та ін.

Як потрапити в саму суть, в серце країни, на велику гору, з якої відкриється все?

Менше місяця пройшло з тих пір, як ми перетнули кордон зі Штатами. І ось мене заарештовано. Сиджу у невеличкій камері міста Торонто. Ось судді у мантіях, прокурор і адвокат. Привіт, Канадо!

Все сталося раптово і, дивлячись назад, не можу зрозуміти, які варто зробити висновки. Як треба було чинити, щоб цього уникнути.

Ми з пацанами їхали в Канаду різними дорогами. Вони через Ніагару, я через Монреаль.

Домовились зустрітись в Торонто. Мали два контакти де можна було вписатись: перший Маріана, колишня однокласниці Коліною дружини Олі, а другий Влад, який кілька разів грав у Стакера і бував на Обирку.

Місцевих карток ми не купили, дзвоню від індуса з вантажівки, яка везе мене у самий Торонто.

Маріана весело відповідає, що так і знала що ми сьогодні приїдемо. Вона саме склала сесію на факультеті буддизму, а я свого часу носився з табуреткою по Монголії і Тибету, то нам було про що поговорити.

Наступного дня ми нарешті зустрілися з хлопцями і я, після п’ятиденного чергування, передав табурет Колюні. Вписуватись вирішили у Влада, щоб не обтяжувати Маріану з маленькою дитиною. Я зайшов забрати речі, Колюня  склав мені компанію. Чайовничати не стали, бо малий уже спав. Скоренько зібрав рюкзак, Колюня подарував київський пряник і ми ретирувались.

За два дні Маріана сказала, що після нашого візиту у неї зникла скринька з прикрасами. «Вони не мають великої ціни, але це подарунки від мами. Будь-ласка поверни, бо я заявлю у поліцію»

Як реагувати на такі заяви? Як виправдовуватись проти таких звинувачень? Я написав Маріані листа, аби пояснити, що я волоцюга за власним бажанням, що маю підприємство в Україні і що не для того готував такий складний проект, аби красти скриньки. «Якщо ти вважаєш, що потрібно заявити в поліцію я не ображусь, а прийду куди і коли треба, аби дати свідчення» – цими словами завершив послання.

І все затихло. Певно Маріана знайшла свою скриньку, та стидається вибачитись. Менше з тим, аби не звинувачувала.

Ми організували щосуботні покази «табуретних» фільмів. Давали інтерв’ю для місцевих газет, нас запрошували на ефіри радіо та телекомпанії.

Телеведуча Карина Платош до того захопилась нашими проектами, що не тільки зняла низку програм, вона ще підігнала нам квартиру своєї мами з повним холодильником їжі, який відтак систематично поповнювала. Мало не щодня організовувала цікаві зустрічі, займалась активною промоцією наших  виступів та водночас шукала для нас роботу. «Вікна» які лишились в цьому шаленому графіку, Карина заповнила уроками музики. Бо ще з України вона викладала фортепіано. Під час одного такого заняття задзвонив телефон.

Ало?, – обличчя Карини зблідло. Голос прискорився. Очі забігали, – У нього неприємності? – Мабуть щось сталося з її сином, подумав я. До цього вона кілька разів скаржилася, на Маркові підліткові протести, – Так. У четвер? О другій? Добре… – а сама зиркає на мене перелякано. Вішає слухавку

-    Тебе розшукує поліція. Маєш прийти на бесіду у наступний четвер о другій. Це не смішно. Він сказав, що тебе не випустять з країни.

В поліцію, то в поліцію. Впевнений в тому, що «сила в правді», особливо у демократичній Канаді, де панує презумпція невинності, я гордо прийшов до 52-го відділку поліції давати свідчення.

Та ніхто мене особливо не розпитував. Уточнили лише, чи я Леонід Кантер та отримавши стверджувальне «yes», нап’яли наручники. Після ночі в камері був суд і я вийшов під заставу з наступним приписом:

Леонід Кантер може бути випущений під заставу 500 доларів на власну відповідальність. Мусить здати свій паспорт констеблю Фернандесу протягом 24 годин та до кінця слідства. За умов зміни адреси проживання попередити констебля Фернандеса протягом 48 годин. Не полишати район Онтаріо. Не наближатись до адреси проживання Маріани, ближче як на 200 метрів та не контактувати з нею прямо чи опосередковано. З’явитись на призначені судові слухання.

У мене були проблеми з поліцією в Китаї та Білорусі, бо табурет є каталізатором, що відразу визначає рівень свободи в країні. «Більше трьох не збиратись» – уже не вміщається в моїй голові. Хіба можна це заборонити? Хіба можна з таким погоджуватись? Тож раніше проблеми з правоохоронцями мали політичний характер.

А тут на підставі одної лише заяви, кидають за грати, заводять анкету «кримінал». Відбирають паспорт, «що є власністю України». Забороняють виїзд, попри те, що я лідер міжнародного мистецького проекту і маю про те відповідні документи. Попри листи підтримки від сотень людей з усього світу, що за мене поручаються.

Суд призначено лише на вересень. Їм байдуже, що я їстиму і де житиму весь цей час. Байдуже, що я маю туристичну візу і не маю дозволу на роботу.

І головне, ніхто не може зарадити. Соромно за нашу трусливу державу, з трусливими амбасадами і консульствами. Можу уявити, щоб було, якби ось так вчинили з громадянином США чи Ізраїлю.

Єдиний альтернативний варіант, який запропонував прокурор, 1050 доларів і мирова угода.

Звучить жахливо. Людина, яка тебе оббрехала отримає не зустрічний позов за наклеп, а гроші та мирову угоду. Але наразі, це ледь не єдиний вихід, аби мати змогу продовжити проект.
Другий варіант – дослідство, на підставі якого, справу буде закрито. Щоб за це боротися довелося звернутись до адвоката Михайла Фігеля.

Пан Михало народився у Канаді, але добре говорить і читає українською. Він є родичем талановитого українського тески і  відвідував його на Україні. Адвокат взяв свідчення у Колюні і роздрукував все, що пов’язано зі справою «скриньки» з нашого журналу.

В наступну середу о 9-ій ранку буде слухання в суді, під час якого або справу закриють, або призначать суд.

Пазітфіф: Завдяки цій історії я поповнив запас англійських слів: «Джеверлі», «Лоєр», «Корт», «Уітнес» та вкотре переконався, що маю багато прекрасних друзів.

Насправді ж історія зі скринькою стала тим «ключиком», що відкрив мені справжнє лице Канади. Тепер я напевне знаю, що це поліцейсько-судова бюрократична країна, яка неправдиво називається вільною.

Хочу звернутись до всіх тих, хто стоїть з рожевими сподіваннями на світле майбутнє у черзі на Яр.Валу: «Кленовий сироп має солодкий смак та гіркий присмак»

статтю взято з Інфопорну