© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2011. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: belorusian team, ukrainian team, кірил кравцов, льонька, мис Горн

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Зранку топав три години намагаючись вийти з безкінечного міста і врешті отримав винагороду. Мене підібрав Карлос, якому потрібен був попутчик, аби не заснути у довгій дорозі до Пасто.
Карлос – менеджер великої торгівельної компанії, яка займається повітряними та водними вантажоперевезеннями у Європу, Штати та Азію їхав проконтролювати погрузку танкера, що прямував Китай.

Це мені нагадало зустріч з Папандопало у Гватемалі. Марнотратний чи то щиросердий Карлос при кожному випадку лишав кілька тисяч «на чай». По дорозі він все таки вирішив півгодинки подрімати, але замість відкинутись на сидуху, яка це роблять всі нормальні люди, він зняв номери по десять баксів для кожного з нас. І знов мені наснився жахливий сон про волоцюгу який просить гроші, за тим удар по голові. Бух!

- Сеньйор! Півгодини пройшло, прокидайтесь! – гукає гувернантка.
Ввечері ми дістались Пасто. Я думав їхати на еквадоріанський кордон, але Карлос запропонував переночувати у готелі і їхати зранку.

Чим можна віддячити людині за таку доброту? 28 грудня 2011 року я планую організувати в Україні 3-тю міжнародну асамблею з табуретом. Запросити всіх чудових, добрих і творчих людей яких ми зустріли на цьому Шляху. Фестиваль буде проходити у вигляді подорожі по Україні. Для артистів це буде турне, для решти знайомство цікавими людьми і унікальними традиціями. Це буде моя плата всім тим, хто не поцурався дати трохи тепла незнайомому волоцюзі.

У Пасто намічалось свято. Це буле репетиція карнавалу «бланко і негро», який відбудеться тут 5 січня 2011 року. Концепція фестивалю полягає у представленні чорної і білої культури Колумбії. В перший день виступають чорні, які приїжджають у Пасто з усієї країни. На другий день майданчики надаються білим. Місцевий секретар освіти, який віз мене на кордон, стверджує, що це дуже добре свято. Що воно великою мірою єднає різнокольоровий колумбійський народ.

Кордон Колумбія-Еквадор був зачинений. Перетнувши десятки кордонів я бачив подібне уперше.
Але виявилось що мені просто пощастило. Подібний «вихідний» трапляється раз на десять років з причини перепису населення.

Англійці, французи, канадійці, італійці, аргентинці – кого тут тільки не було. Вони лежали, сиділи, бухали, грали в карти, читали книжки та правили теревені в очікуванні п’ятої години – часу коли кордон відчинять.

Тут поблизу Екватора день і ніч круглий рік по дванадцять годин. Тому о п’ятій уже вечоріло. Крім того було страшенно холодно і я дуже хотів доїхати до столиці Еквадору, міста Калі Кіто. П’ятихвилинний концерт на дримбі і от уже прикордонники усаджують мене в попутну машину до найближчого містечка. А там молоді поліцейські, вражені божевільним проектом домовляються з водієм автобуса.

Я прокинувся у пустому автобусі. Водій забув мене погукати на вихід. Довелось шукати зворотній автобус, а тоді іти пішки. І, врешті, близько другої ночі я їв гаряче печеня, яке приготувала мені Діана.
Магда мирно хропла, а поруч її голови примостилось малюсіньке сіре кошенятко.

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: colombia, ecuador, ukrainian team, автостоп, дорога, льонька

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

5 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас), 219-ий день Шляху

Як Льонька, Діана і Магда опинилися у племені Куна Яла, читайте у статті “Індіанці Карибського моря”.

Наш корабель відплив, і ми лишились на острові чекати на прибуття колумбійського вантажного судна, яке мало прийти з дня на день. Я відразу вирішив міцно взятись до роботи у племені, і зголосився пливти з писарем і його сином працювати у сельву. Для цих цілей мені видали відповідне знаряддя: гумові чоботи, весло, мачете і панамку.

Човник–«каюка» являв собою тендітну довбанку, яку стрьомно кидало в бурхливому Карибському морі. З неба лив дощ, який тут називають простим і логічним словом «вода».

Від незвички гребти – до того ж, лише з одного боку – у мене стомлювалась рука, і я просив помінятися місцями. Індіанці сміялись і дражнились, називаючи мене не інакше, як «Леон де Украніа».

На материку ми озброїлися мачете і пішли в сельву. На голову з дерев лила вода, стежка губилась в багнюці, під ногами чавкало, а час від часу моква діставала аж до верхівки кирзака. Тепер я зрозумів, навіщо потрібна панамка, чому індіанці глузували з моїх сандалів, навіщо дали чоботи, навіщо мачете, і якими наївними з мого боку були сподівання пройти Дар’янський Пробіл пішки.

Ми припливли шукати і збирати кокоси. Але не просто вештати джунглями і шукати. Тут у кожного своя ділянка – «фінка». Це фінка кокосова, але у кожного господаря є ще і бананова. І не одна, а щонайменше п’ять. А також кожен ґазда обробляє поодинокі дерева манго, папаї, гауяви, дерева для виготовлення човника-каюки, плантації білої і цукрової тростини. Кожного дня господар пливе працювати на іншу фінку. Цикл об’їзду всіх ділянок складає приблизно два тижні.

«Польові роботи» полягають у тому, щоб шукати плоди кокосів у густій рослинності і калюжах, налитих тропічним дощем. Потім – лущити їх спеціальними щипцями від волохатої шкірки і, ретельно порахувавши, складати в мішок. Паралельно з цим нарубувати за допомогою мачете опалі гілки і зносити їх на купи. З-під цих куп швидко виростають нові дерева. І, звісно, «косити траву» – рубка всієї непотрібної рослинності за допомогою мачете. В мої обов’язки входила ще й відеозйомка роботи.

Спитаєте, навіщо рахувати кокоси? Бо, вертаючись на острів, потрібно прозвітувати в порт, скільки ти привіз. Кажуть, це для статистики.
Вона ось така: всього на островах архіпелагу Сан Блас проживає 48 спільнот Куна Яла. На місяць кожна спільно заготовляє близько 40000 кокосів. Загалом острови заготовляють близько 200 тисяч кокосів і здають їх колумбійським торговельним кораблям. Саме такий корабель мав забрати нас з островів.

Після тяжкої роботи вдома на нас чекав рибно-кокосовий суп з вареними платанами (себто, бананами), який готували місцеві жінки разом з Діаною.

Жінки племені Куна Яла – надзвичайно привабливі

По обіді мене покликали старійшини. У Великому Домі, де зібрались чоловіки, стояло чотири великих чани, зав’язаних листям.

- Зараз найшановніші чоловіки пробуватимуть чічу, – сказав писар. – Ти теж спробуй.

Спершу пополоскавши рот водою, всі по черзі пили з кокосової миски. Напій був легкий і солодкий, як молоде вино.

Чіча робиться на основі цукрової тростини, какао і кукурудзи. Секрет її приготування і необхідні пропорції знає лише «професор хімії» – так жартівливо прозвали старого індіанця з добрими і трохи посоловілими очима. Виготовлення спиртних напоїв – справа спільна. Готувати для приватних цілей суворо заборонено.

Від такого дзбанку чіча можна добряче сп’яніти…

Ми спробували з кожного баняка, а тоді все перелили в тази і перемішали. Після цього, аби переконатись, чи все однаково солодке, ми спробували з кожного баняка ще раз. А вже тоді їх пов’язали свіжим листям, і лишили визрівати ще на чотири дні.

Я прийшов додому геть п’яний і щасливий. Там на мене чекала дружина.

6 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас), 220-ий день Шляху

Ми попливли на бананову фінку. На цей раз гребли повну годину, але я вперто не просив поміняти руку. По дорозі на порожній гачок ми впіймали здоровенну рибину з гострим дзьобом, і писар того дзьоба їй негайно поламав.

Коли дісталися берега, йти треба було ще цілу годину, а чоботи 41-го розміру, нап’ялені на мій сорок третій з половиною, страшенно натирали. Добре, що погода стояла ясна. Ми піднялись в гори. Тепер види робіт були такі: вирізати міцні палиці, зрізати та обчистити рослину для зав’язування, зрізати бананові грона і прив’язати їх до палиць, знайти саджанці і розсадити їх.

Ґазда обробляє свою бананову “фінка”

Мене, як українця, призначили на найбільш знайому роботу: копати ями і саджати бананові саджанці. Але копають вони не лопатою і не сапкою, а тоненькою і вузенькою мотичкою. На те вони й туземці.

Перти назад банани було ой як не просто. Навіть Хав’єр припинив корчити Рембо і з полегшенням зітхнув, поклавши банани до каюки.

Ми і наша здобич

- Ну, а тепер, хлопці, година на веслах – і ми вдома.
- Чого б вам не побудувати собі хати на материку, щоб не гребти кожен день по дві години.
- Та ти що! Тут комарів багато…

Цього разу вдома чекали вареники з картоплею і смаженою цибулею. Індіанці ледь язики не проковтнули з насолоди.

Смажені банани – це не українські вареники, але теж ням-ням…

Ввечері, при світлі вогнища і керосинки, писар розповів Магді казочку про лісових духів.

7 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас)
221-ий день Шляху

Я так натер ноги чоботами, що весь наступний тиждень не міг взути навіть власні сандалі. Відтак більше не плавав на плантації, натомість записався з Магдою у школу.

- Щоб вчителька дозволила тобі відвідувати заняття, треба показати їй, що ти не малявка, – пояснював я своїй дворічній доньці. – Підійди, чемно привітайся і порахуй до десяти.

Спершу Магда соромилась. Але потім підійшла, сказала «Буенос Діас» і порахувала до десяти іспанською, англійською й українською. Вчителька зраділа і запросила її сідати. В той день діти клеїли прапор Панами. Після занять всіх діток пригостили печивом. Це Магді сподобалось, і вона вирішила ходити сюди щоранку, а разом з нею – і я.

Діти Куна Яла залюбки прийняли Магду до гурту

От що ми опанували:

Абетка кунів має всього п’ятнадцять букв:
A, B, D, E, G, I, L, M, N, O, R, S, U, W, Y

Решту звуків складають буквосполучення. Нариклад dd=t, ss=ch тощо.
Цифри до десяти:

1. Гвенсак
2. Бо
3. Ба
4. Баке
5. Атар
6. Нергва
7. Гугле
8. Баабак
9. Бакебак
10. Амбе

Короткий словник:

Привіт – «Нуеді» або «на»
Дякую – «нуед»
Як тебе звуть – «Ігі нуга»
До побачення – «Бане мала»
Донька – «мімі»
Дружина – «оме»
Хата – «нег»
Вода – «ді»
Каюка – «ур»
Одяг – «мор»
Вітрильник – «урмор»

У школі

Домашнє завдання

Після обіду допомагав будувати хату сину вождя. Робота ведеться без єдиного цвяха. Деталі конструкції зв’язують мотузками. Зазвичай хати будуються «толокою» – як колись на українському селі. Власник заготовляє всі матеріали, і плем’я за один день сплітає нову хату. Але Себастьяно не мав всіх запчастин, тому зараз самотужки дов’язує стіни і дах по мірі надходження пальмового листя і білої тростини..

На материкових плантаціях працюють лише чоловіки. Жінки перуть, готують їсти, виховують дітей і вишивають.

Індіанці Куна носять красивий вишитий одяг, сережки в носі і широченні яскраві фєнєчки з бісеру на ногах і руках.

На острові немає машин і багато дітей, тому без жодного страху ми відпускали малявку світ за очі, і вона прибігала лише під вечір. А часом її приносив хтось із племені сплячу.

Сьогодні Діана весь день проситься на пляж позасмагати і поплавати. На нашому острові пляжу немає. По периметру – туалети. Сміття теж викидається у воду. Тобто, потрібно дістатися на сусідній острів. Як я не намагався відмовити її від божевільної ідеї, як не пояснював ненадійність каюки в руках блідолицих – вона стояла на своєму.

Випросив човник у Себастьяно. Коли почали всідатися, каюка захиталась під ногами, і Діана почала сумніватися у правильності свого рішення. Та коли ми відпливли від острова і втрапили у хвилі, стало по-справжньому страшно.

- Повертайся, я вже не хочу на пляж! – благала Діана.

Вся біда в тому, що я не навчився керувати човном, а лише гребти щосили. Принцип управління каюкою сильно відрізняється від наших весельних човнів. Ми панічно крутились у хвилях. Малявці Магді було все одно, пливти назад чи вперед. Їй на хвилях подобалось.

Малявка не боїться хвиль

Сідало сонце. Маленьку каюку з трьома українцями хитало і заливало хвилями Карибського моря…

Далі буде: про те, як весь острів напився, а вождь з’їв вогонь – читайте згодом на «Інфопорні».

Леонід Кантер

Коментарiв немає

5 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас), 219-ий день Шляху

Як Льонька, Діана і Магда опинилися у племені Куна Яла, читайте у статті “Індіанці Карибського моря”.

Наш корабель відплив, і ми лишились на острові чекати на прибуття колумбійського вантажного судна, яке мало прийти з дня на день. Я відразу вирішив міцно взятись до роботи у племені, і зголосився пливти з писарем і його сином працювати у сельву. Для цих цілей мені видали відповідне знаряддя: гумові чоботи, весло, мачете і панамку.

Човник–«каюка» являв собою тендітну довбанку, яку стрьомно кидало в бурхливому Карибському морі. З неба лив дощ, який тут називають простим і логічним словом «вода».

Від незвички гребти – до того ж, лише з одного боку – у мене стомлювалась рука, і я просив помінятися місцями. Індіанці сміялись і дражнились, називаючи мене не інакше, як «Леон де Украніа».

На материку ми озброїлися мачете і пішли в сельву. На голову з дерев лила вода, стежка губилась в багнюці, під ногами чавкало, а час від часу моква діставала аж до верхівки кирзака. Тепер я зрозумів, навіщо потрібна панамка, чому індіанці глузували з моїх сандалів, навіщо дали чоботи, навіщо мачете, і якими наївними з мого боку були сподівання пройти Дар’янський Пробіл пішки.

Ми припливли шукати і збирати кокоси. Але не просто вештати джунглями і шукати. Тут у кожного своя ділянка – «фінка». Це фінка кокосова, але у кожного господаря є ще і бананова. І не одна, а щонайменше п’ять. А також кожен ґазда обробляє поодинокі дерева манго, папаї, гауяви, дерева для виготовлення човника-каюки, плантації білої і цукрової тростини. Кожного дня господар пливе працювати на іншу фінку. Цикл об’їзду всіх ділянок складає приблизно два тижні.

«Польові роботи» полягають у тому, щоб шукати плоди кокосів у густій рослинності і калюжах, налитих тропічним дощем. Потім – лущити їх спеціальними щипцями від волохатої шкірки і, ретельно порахувавши, складати в мішок. Паралельно з цим нарубувати за допомогою мачете опалі гілки і зносити їх на купи. З-під цих куп швидко виростають нові дерева. І, звісно, «косити траву» – рубка всієї непотрібної рослинності за допомогою мачете. В мої обов’язки входила ще й відеозйомка роботи.

Спитаєте, навіщо рахувати кокоси? Бо, вертаючись на острів, потрібно прозвітувати в порт, скільки ти привіз. Кажуть, це для статистики.
Вона ось така: всього на островах архіпелагу Сан Блас проживає 48 спільнот Куна Яла. На місяць кожна спільно заготовляє близько 40000 кокосів. Загалом острови заготовляють близько 200 тисяч кокосів і здають їх колумбійським торговельним кораблям. Саме такий корабель мав забрати нас з островів.

Після тяжкої роботи вдома на нас чекав рибно-кокосовий суп з вареними платанами (себто, бананами), який готували місцеві жінки разом з Діаною.

Жінки племені Куна Яла – надзвичайно привабливі

По обіді мене покликали старійшини. У Великому Домі, де зібрались чоловіки, стояло чотири великих чани, зав’язаних листям.

- Зараз найшановніші чоловіки пробуватимуть чічу, – сказав писар. – Ти теж спробуй.

Спершу пополоскавши рот водою, всі по черзі пили з кокосової миски. Напій був легкий і солодкий, як молоде вино.

Чіча робиться на основі цукрової тростини, какао і кукурудзи. Секрет її приготування і необхідні пропорції знає лише «професор хімії» – так жартівливо прозвали старого індіанця з добрими і трохи посоловілими очима. Виготовлення спиртних напоїв – справа спільна. Готувати для приватних цілей суворо заборонено.

Від такого дзбанку чіча можна добряче сп’яніти…

Ми спробували з кожного баняка, а тоді все перелили в тази і перемішали. Після цього, аби переконатись, чи все однаково солодке, ми спробували з кожного баняка ще раз. А вже тоді їх пов’язали свіжим листям, і лишили визрівати ще на чотири дні.

Я прийшов додому геть п’яний і щасливий. Там на мене чекала дружина.

6 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас), 220-ий день Шляху

Ми попливли на бананову фінку. На цей раз гребли повну годину, але я вперто не просив поміняти руку. По дорозі на порожній гачок ми впіймали здоровенну рибину з гострим дзьобом, і писар того дзьоба їй негайно поламав.

Коли дісталися берега, йти треба було ще цілу годину, а чоботи 41-го розміру, нап’ялені на мій сорок третій з половиною, страшенно натирали. Добре, що погода стояла ясна. Ми піднялись в гори. Тепер види робіт були такі: вирізати міцні палиці, зрізати та обчистити рослину для зав’язування, зрізати бананові грона і прив’язати їх до палиць, знайти саджанці і розсадити їх.

Ґазда обробляє свою бананову “фінка”

Мене, як українця, призначили на найбільш знайому роботу: копати ями і саджати бананові саджанці. Але копають вони не лопатою і не сапкою, а тоненькою і вузенькою мотичкою. На те вони й туземці.

Перти назад банани було ой як не просто. Навіть Хав’єр припинив корчити Рембо і з полегшенням зітхнув, поклавши банани до каюки.

Ми і наша здобич

- Ну, а тепер, хлопці, година на веслах – і ми вдома.
- Чого б вам не побудувати собі хати на материку, щоб не гребти кожен день по дві години.
- Та ти що! Тут комарів багато…

Цього разу вдома чекали вареники з картоплею і смаженою цибулею. Індіанці ледь язики не проковтнули з насолоди.

Смажені банани – це не українські вареники, але теж ням-ням…

Ввечері, при світлі вогнища і керосинки, писар розповів Магді казочку про лісових духів.

7 листопада 2010 року
Панама, острів Сан Ігнасіо (архіпелаг Сан Блас)
221-ий день Шляху

Я так натер ноги чоботами, що весь наступний тиждень не міг взути навіть власні сандалі. Відтак більше не плавав на плантації, натомість записався з Магдою у школу.

- Щоб вчителька дозволила тобі відвідувати заняття, треба показати їй, що ти не малявка, – пояснював я своїй дворічній доньці. – Підійди, чемно привітайся і порахуй до десяти.

Спершу Магда соромилась. Але потім підійшла, сказала «Буенос Діас» і порахувала до десяти іспанською, англійською й українською. Вчителька зраділа і запросила її сідати. В той день діти клеїли прапор Панами. Після занять всіх діток пригостили печивом. Це Магді сподобалось, і вона вирішила ходити сюди щоранку, а разом з нею – і я.

Діти Куна Яла залюбки прийняли Магду до гурту

От що ми опанували:

Абетка кунів має всього п’ятнадцять букв:
A, B, D, E, G, I, L, M, N, O, R, S, U, W, Y

Решту звуків складають буквосполучення. Нариклад dd=t, ss=ch тощо.
Цифри до десяти:

1. Гвенсак
2. Бо
3. Ба
4. Баке
5. Атар
6. Нергва
7. Гугле
8. Баабак
9. Бакебак
10. Амбе

Короткий словник:

Привіт – «Нуеді» або «на»
Дякую – «нуед»
Як тебе звуть – «Ігі нуга»
До побачення – «Бане мала»
Донька – «мімі»
Дружина – «оме»
Хата – «нег»
Вода – «ді»
Каюка – «ур»
Одяг – «мор»
Вітрильник – «урмор»

У школі

Домашнє завдання

Після обіду допомагав будувати хату сину вождя. Робота ведеться без єдиного цвяха. Деталі конструкції зв’язують мотузками. Зазвичай хати будуються «толокою» – як колись на українському селі. Власник заготовляє всі матеріали, і плем’я за один день сплітає нову хату. Але Себастьяно не мав всіх запчастин, тому зараз самотужки дов’язує стіни і дах по мірі надходження пальмового листя і білої тростини..

На материкових плантаціях працюють лише чоловіки. Жінки перуть, готують їсти, виховують дітей і вишивають.

Індіанці Куна носять красивий вишитий одяг, сережки в носі і широченні яскраві фєнєчки з бісеру на ногах і руках.

На острові немає машин і багато дітей, тому без жодного страху ми відпускали малявку світ за очі, і вона прибігала лише під вечір. А часом її приносив хтось із племені сплячу.

Сьогодні Діана весь день проситься на пляж позасмагати і поплавати. На нашому острові пляжу немає. По периметру – туалети. Сміття теж викидається у воду. Тобто, потрібно дістатися на сусідній острів. Як я не намагався відмовити її від божевільної ідеї, як не пояснював ненадійність каюки в руках блідолицих – вона стояла на своєму.

Випросив човник у Себастьяно. Коли почали всідатися, каюка захиталась під ногами, і Діана почала сумніватися у правильності свого рішення. Та коли ми відпливли від острова і втрапили у хвилі, стало по-справжньому страшно.

- Повертайся, я вже не хочу на пляж! – благала Діана.

Вся біда в тому, що я не навчився керувати човном, а лише гребти щосили. Принцип управління каюкою сильно відрізняється від наших весельних човнів. Ми панічно крутились у хвилях. Малявці Магді було все одно, пливти назад чи вперед. Їй на хвилях подобалось.

Малявка не боїться хвиль

Сідало сонце. Маленьку каюку з трьома українцями хитало і заливало хвилями Карибського моря…

Далі буде: про те, як весь острів напився, а вождь з’їв вогонь – читайте згодом на «Інфопорні».

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: kuna yala, panama, ukrainian team, льонька, робота

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Сергій і його команда за тиждень проробили наступну роботу:

Sergey and his team this week have done the following work:

Отримали державний дозвіл на проведення завершальної частини фестивалю на центральній вулиці столиці Панами. Received state approval to conduct the final part of the festival on the central street of the capital of Panama.

Здобули підтрмку медіа – про табуретників написали всі найбільші газети Панами і запросило до ефіру телебачення . Won media support – about project with a stool wrote all the major newspapers and Panama invited to broadcast television .

Було домовлено про виступи в університетах, приватних і державних арт-школах і арт-клубах. It was agreed speeches at universities, public and private art schools and art clubs. На цих виступах крім українців, білорусів і панамців брали участь коста-ріканці, колумбіці і мексиканці. These statements also Ukrainian, Belarusian and Panamanian participated Costa-Rikanian, Colombian and Mexicans.

Були здійснені покази фільмів і готування українських страв для практичного ознайомлення панамців з українською культурою. Were also film shows and cooking meals for Ukrainian  practical Panamanians acquaintance with the Ukrainian culture.

Була організована трьохкімнатна квартира для проживання всіх учасників фестивалю. Was organized three room flat for accommodation of all participants of the festival. Але більшістю нею так і не довелось скористуватись, бо за допомогою інших учасників ми отримали іще дві квартири де всі комфорнто розмістились. But most of it never had to use an, as with other participants, we still have two apartments where all komfort are arranged.

Сергій і його команда зробили все для того, щоб дати учасникам проекту «з табуретом через континенти» максимальну можливість для віддачі та ознайомлення протягом одного тижня. Sergey and his team have done everything to give the project participants from stool across continents «maximum opportunity for feedback and review within one week. Взявши на себе всі організаційні питання, залишаючи на табуретників чистий арт з 23-го по 31 жовтня. Taking care of all arrangements, leaving for artist clean art from 23 th to October 31.

Дякую тим хто приїхав вчасно і зміг оцінити нашу роботу повністю. Thanks to those who arrived on time and was able to fully evaluate our work. дякую тим хто аквтино працював разом з нами і відчув радість робочого процесу. thank those who akvtyno worked with us and felt the joy of the workflow.

все обговорення ТУТ full discussion HERE

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: panama, ukrainian team, льонька, фестиваль

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Нарешті приїхав державний трактор і дорогу почистили.

Але таких обвалів виявилось багато. Я заздрісно згадував пост Колюні про те, як він нісся по цих схилах. Ми ж зупинялись на кожному повороті і чекали, чекали, чекали.

Нажаль через обвал був закритий і пятикілометровий тунель. Тому ми ще кілька годин повзли по старій гірській трасі. Від температури, перепаду висот, недосипу і голоду я почував себе жахливо.
Крім того страшенно болів забити стрибанням на хвилях копчик і я не міг без болю всидіти на місці.

Коли ми приїхали в Мереджін у мене заклало одне вухо і не попускає досі. Голова тріщала від болю. Ніс набух як бубон. Щоки палали. Я попрощався з Хорхе і пішов шукати вписку в каучсьорфінгу. Зазвичай надсилаючи листи лише красуням і митцям-дивакам, цього разу я швидко слав запити всім підряд. Мені негайно потрібен був гарячий душ і сон у теплі.

За десять хвилин мені відповів Натан. Він сказав що у нього можна вписатись і вислав адресу. На запитання в якому це районі, чи який транспорт туди іде він не відповідав і я на непевних ногах вирушив на його пошуки.

На відміну від Панами, де адрес немає зовсім, а лише орієнтири типу «жовтий будинк і за ним… » чи «від готелю мірамар три світлофора» в Колумбії адреси є. Але вони схожі на якісь зашифровані повідомлення. Ось що надіслав мені Натан: «Calle 7D, 43c23 in the Astorga Lofts, Ap. 1107». Через дві години пошуків, за допомогою десятків перехожих, ментів і таксистів, ледь чуючи їхні відповіді одним вухом і бубнячи сопливим носом я все-таки розшифрував загадку і його вичислив.
Стежка до будинку ішла через напівтемний безлюдний парк. Несподівано з кущів вискочило п’ятеро молодиків. «Пашла жара. Буратіно частина друга» – подумав я.
- Будеш? – спитали пацани простягаючи мені в косяк.
- Пура, сін табако? – спитав я.
- Ага, – відповіли пацани…

Це був здоровенний хай-тек будинок. На моє здивування консьєрж сказав, що Натан був і пішов. Але, там здається є інший мучачо. Так що можна підніматись.

Я піднявся у модерновому ліфті. І вийшов на одинадцятому поверсі. В хаті нікого не було. Ошелешений подіями в парку, дорогою, хворобою я присів на гладеньку плитку біля хати. І тут прийшов Натан.

Він американець. Живе тут і заробляє бабки в Інтернеті. Пише книгу «Як жити щасливо». Він знає як забезпечити собі високий рівень життя в будь-якій країні світу. Подорожував по Південній Америці. Бездарно вивчає іспанську, ходить на танці і по дівках.

Хата яку він знімає схоже на маленький палац на одну людину. Тут є кінотеатр, велетенська аудіо система, гігантські вікна з видом на все місто, ванна, схожа на басейн, пральна машина тощо.
Спершу Натан не доганяв хто я і що. Ще б пак, приперлось таке напівмертве, брудне створіння яке два тижні прожило на островах. Але коли я прийняв душ і перевдягнувся в його модні шмотки, включаючи взуття то значно вилюднів.

- Я граю в гру. Ось так як у тебе за столом стоять чотири стільці у мене теж стояло чотири
табурета. Одного дня я прикольну вся віднести їх до океану. Пройшло 5 років і от уже в дорозі останній. Їду без грошей, відмовлячи собі в усьому крім найнеобхіднішого, але маю свободу, якої не мають навіть мільйонери.
- Та ну нафіг… – тільки і міг вимовити Натан. Крута яка гра!
Ми прогулялись і в бесіді вийшли на те, що він яскравий представник капіталізму, а я соціалізму і домовились поділитись один з одним свої досвідом щастя.

Сьогодні я хворий, вухо не чує, з носа ллє, болить горло, кидає в жар, коротко кажучи фігово дуже, але Натан сказав,що я можу пожити в нього тиждень. Він дав мені ключі від свого палацу і пароль до Інтернету. Сказав що купить продукти, якщо я готовий щось приготувати. Я відповів з радістю. Ввечері плануємо вечірку-перегляд на його домашньому кінотеатрі.

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | 2 comments | Add to del.icio.us
Post tags: colombia, автостоп, гори, земля, мегаполіс, хвороба

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Це сквот де живуть хіпани з усього американського континенту. І навіть один німець. На підлозі розкидані матраци і рюкзаки. Маленькі столики усипані заготовками для фєнічек. Відразу десь організувалась п’ятка. Велетенський Філіпе в чорних брюках і синій сорочці виглядав у цій атмосфері вкрай кумедно.

Всі мешканці сквоту займаються різними видами вуличного мистецтва. Крутять вогні, танцюють, жонглюють, плетуть макраме. Де-то хто з них немає документів – вкрали або просрочились. Але в цілому всі людл добрі.

Зранку Філіпе підірвав мене о шостій. Ми розмовляли ввечері і, як я думав, домовились що я покусуюсь у нього півдня, виперусь і висушусь. Але мабуть я його неправильно зрозумів, бо о шостій двадцять Філіпе поїхав у справах, а я з рюкзаком і табуретом блукав сонним Панама сіті.

Місто дуже класне. Маленьке і старовинне, місцями реконструюване, місцями не дуже воно комфортно межує з висотками найдивовижніших форм.

Поки Колюня з Сєрьогою застрягли в Коста Ріці, я вирішив не гаяти часу і йти виступати на площу. Пообіді ми з дівчатами і ще одним чуваком на імя Лучіано, чілійським мандрівником витупили на набережній. Людей було мало, тому ми грали все самі. Нам трохи допомагали продавці симпатичного непотребу і поодинокі туристи.

Родзинкою став прихід двох російських туристів. Вони прицінювались до купівлі сувенірів.
- Можна взять три маленьких, будет дешевле, – запропонував тучний чоловік у білому костюмі
- Можна взять два Больших, будет дороже – я перекривляв його пошепки, так що дружина не почула. Мужик втупився у мене круглими очима, панічно намагаючись ідентифікувати в якому регіоні колишнього совка живуть такі засмаглі люди.

- Ты откуда? – він зиркнув на мою вишиванку.
- От вер-блуда – пошепки блазуючи і відповів я з дурацьким акцентом
- Миш, так какие берем? – питала його блондиниста дружина.
- Незнаю… подожди… я тут в шоке… – тараторив Міша, в той час як його дружина продовжувала перебирати побрякушки.

Я повернувся на майданчик. Російська чета пішла обдивлятись місто, а Міша, поки не сховався за рогом, все продовжував повертатись намагаючись зрозуміти, як таке можливе.

О десятій вечора Лаура і Негра мали виступати в клубі. Коротко скажу, що виступ їм зірвали. Неповага була помітна від початку. Хоча дівчата виступала нашару, друзів не пускали, вимагаючи щоб всі купили квитки. Потім кілька годин просили почекати, а після першого десятихвилинного номера сказали, що час піджимає, що за ними наступні артисти чекають і брутально вигнали. Негра розревілась. Лаура висловилась в мікрофон.
Зі сцени загремів рок-н-ролл.

Завіса.

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | One comment | Add to del.icio.us
Post tags:

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | 8 comments | Add to del.icio.us
Post tags:

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Всі тачки стоять так, як стояли з вечора. У тої що ззаду я запам’ятав звечора виворіт колес. По парку, біля якого ми ночували, бігають собаководи збираючи за улюбленцями лайно і підтираючи дупи.
- Одягайся, Діана. Все. Їдемо в Голівуд!
Походили туди-сюди алеєю Слави, але зустрітись з Бредом Пітом так і не вдалось. Магда вимагала купити Голівуд.
- Нє іспалняй! Нафіг нам Голівуд, доця?!
- Тлеба! – ридала малявка.
- Фанарь! Нам треба нові шмотки! – сказано-зроблено. Повністю оновили гардероби. Скупилися на 5 баксів кожен. А ще за п’ятірку я взяв боти з одним шнурком. Бо в Лос Анджелесі зовсім не так тепло, як на картинках з пальмами. Тут постійно дощить. Крім вихідних. По вихідних сонечко обслуговує туристів.

Парковка вздовж Голівудських доріг платна. Так що ми лишаєм тачку на парковках Макдональдса і ідем гуляти. Зайшли поїсти в такий типу макдакі кафурік. Замовили. Їмо. Забігає оголтілий штріх і до мене: «Твоя тайота корола?». Я: «нє». Він до іншого: «твоя?». І так до всіх швидко підбіг. І задоволений на вихід.
Коротоко кажучи за п»ять хвилин власник тої тайоти вийшов з параши і прозрів, що його тачку забрав евакуатор. А ми бігом доїли картофан і ломанулись рятувати свій фордєц. Слава Богу, пронесло. Тепере стабільно на шухері.

Дача, від якої у Валі є ключі, знаходиться в 180 км, а не в 20 милях. Плюс перевал через гори з обмеженням 25 миль на годину. Так що ми поки ночуєм в машині біля різних парків. Миємось у Іри. Шукаєм шляхи. Вивчаєм місто. І правду сказати, воно мені подобається. Народ тут добрий. Бо майже у всіх є ксіви від лікаря, що вони вживають маріхуану в медичних цілях. Ксіви видають за бабки всім бажаючим. Такий ось хитромудрий легалайз намутив Шварцнейгер.

А ще тут легалізовують шлюби піда… геїв. Іду з Діаною, Магдою і Ірою. Тут вася щось мені пакує посеред вулиці невідомо що.
- Сенк ю, айм файн! – відповідаю на його чьос.
- Це він тобі пропонував легалізувати гейський шлюб, – пояснила Іра.
Ну от скажіть, нах чуваку, який гуляє з двома тьолками, робити такі пропозиції? Зовсім страх втратили.

А, забув що хотів сказати. Мужик у «секонді» питав мене чи я відчув щось там зв»язане з «ьорз». Спершу я подумав він щось про футбол мене грузить. Бо тут сьогодні всі про футбол питають. А мені що футбол, що пиво до ж.

Але виявилось це він питав про землетрус! Чи відчув я як Землю трусило. Так це нам зранку землетрус не дав докохатись.

PS Сьогодні шукав по всьому місту шнурки і врешті знайшов за 3 бакса. Прикол. Шузи за 5. Шнурки за троячку.

PPS Хто така Іра? Іра це кльова чувіха з Овруча (?), яка два рази приїздила в США по «Ворк енд Тревел». А зараз на практиці в піар-агенції. Передивилась всі наші табуретні фільми і є реальним апологетом теми. Думаєм з нею шота замутіть. По кіношній темі. Симпатична. Не заміжня (?)

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: ukrainian team, USA, Діана, льонька, Маґдалена

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

У кожної країни є ключик для її пізнання. Канада не виразна, Канада багатолика, Канада гарно удає з себе чемну. Всі громади тут гуртуються за мовно-національною ознакою. Маленька Україна, маленька Росія, маленька Італія, маленьку Корея та ін.

Як потрапити в саму суть, в серце країни, на велику гору, з якої відкриється все?

Менше місяця пройшло з тих пір, як ми перетнули кордон зі Штатами. І ось мене заарештовано. Сиджу у невеличкій камері міста Торонто. Ось судді у мантіях, прокурор і адвокат. Привіт, Канадо!

Все сталося раптово і, дивлячись назад, не можу зрозуміти, які варто зробити висновки. Як треба було чинити, щоб цього уникнути.

Ми з пацанами їхали в Канаду різними дорогами. Вони через Ніагару, я через Монреаль.

Домовились зустрітись в Торонто. Мали два контакти де можна було вписатись: перший Маріана, колишня однокласниці Коліною дружини Олі, а другий Влад, який кілька разів грав у Стакера і бував на Обирку.

Місцевих карток ми не купили, дзвоню від індуса з вантажівки, яка везе мене у самий Торонто.

Маріана весело відповідає, що так і знала що ми сьогодні приїдемо. Вона саме склала сесію на факультеті буддизму, а я свого часу носився з табуреткою по Монголії і Тибету, то нам було про що поговорити.

Наступного дня ми нарешті зустрілися з хлопцями і я, після п’ятиденного чергування, передав табурет Колюні. Вписуватись вирішили у Влада, щоб не обтяжувати Маріану з маленькою дитиною. Я зайшов забрати речі, Колюня  склав мені компанію. Чайовничати не стали, бо малий уже спав. Скоренько зібрав рюкзак, Колюня подарував київський пряник і ми ретирувались.

За два дні Маріана сказала, що після нашого візиту у неї зникла скринька з прикрасами. «Вони не мають великої ціни, але це подарунки від мами. Будь-ласка поверни, бо я заявлю у поліцію»

Як реагувати на такі заяви? Як виправдовуватись проти таких звинувачень? Я написав Маріані листа, аби пояснити, що я волоцюга за власним бажанням, що маю підприємство в Україні і що не для того готував такий складний проект, аби красти скриньки. «Якщо ти вважаєш, що потрібно заявити в поліцію я не ображусь, а прийду куди і коли треба, аби дати свідчення» – цими словами завершив послання.

І все затихло. Певно Маріана знайшла свою скриньку, та стидається вибачитись. Менше з тим, аби не звинувачувала.

Ми організували щосуботні покази «табуретних» фільмів. Давали інтерв’ю для місцевих газет, нас запрошували на ефіри радіо та телекомпанії.

Телеведуча Карина Платош до того захопилась нашими проектами, що не тільки зняла низку програм, вона ще підігнала нам квартиру своєї мами з повним холодильником їжі, який відтак систематично поповнювала. Мало не щодня організовувала цікаві зустрічі, займалась активною промоцією наших  виступів та водночас шукала для нас роботу. «Вікна» які лишились в цьому шаленому графіку, Карина заповнила уроками музики. Бо ще з України вона викладала фортепіано. Під час одного такого заняття задзвонив телефон.

Ало?, – обличчя Карини зблідло. Голос прискорився. Очі забігали, – У нього неприємності? – Мабуть щось сталося з її сином, подумав я. До цього вона кілька разів скаржилася, на Маркові підліткові протести, – Так. У четвер? О другій? Добре… – а сама зиркає на мене перелякано. Вішає слухавку

-    Тебе розшукує поліція. Маєш прийти на бесіду у наступний четвер о другій. Це не смішно. Він сказав, що тебе не випустять з країни.

В поліцію, то в поліцію. Впевнений в тому, що «сила в правді», особливо у демократичній Канаді, де панує презумпція невинності, я гордо прийшов до 52-го відділку поліції давати свідчення.

Та ніхто мене особливо не розпитував. Уточнили лише, чи я Леонід Кантер та отримавши стверджувальне «yes», нап’яли наручники. Після ночі в камері був суд і я вийшов під заставу з наступним приписом:

Леонід Кантер може бути випущений під заставу 500 доларів на власну відповідальність. Мусить здати свій паспорт констеблю Фернандесу протягом 24 годин та до кінця слідства. За умов зміни адреси проживання попередити констебля Фернандеса протягом 48 годин. Не полишати район Онтаріо. Не наближатись до адреси проживання Маріани, ближче як на 200 метрів та не контактувати з нею прямо чи опосередковано. З’явитись на призначені судові слухання.

У мене були проблеми з поліцією в Китаї та Білорусі, бо табурет є каталізатором, що відразу визначає рівень свободи в країні. «Більше трьох не збиратись» – уже не вміщається в моїй голові. Хіба можна це заборонити? Хіба можна з таким погоджуватись? Тож раніше проблеми з правоохоронцями мали політичний характер.

А тут на підставі одної лише заяви, кидають за грати, заводять анкету «кримінал». Відбирають паспорт, «що є власністю України». Забороняють виїзд, попри те, що я лідер міжнародного мистецького проекту і маю про те відповідні документи. Попри листи підтримки від сотень людей з усього світу, що за мене поручаються.

Суд призначено лише на вересень. Їм байдуже, що я їстиму і де житиму весь цей час. Байдуже, що я маю туристичну візу і не маю дозволу на роботу.

І головне, ніхто не може зарадити. Соромно за нашу трусливу державу, з трусливими амбасадами і консульствами. Можу уявити, щоб було, якби ось так вчинили з громадянином США чи Ізраїлю.

Єдиний альтернативний варіант, який запропонував прокурор, 1050 доларів і мирова угода.

Звучить жахливо. Людина, яка тебе оббрехала отримає не зустрічний позов за наклеп, а гроші та мирову угоду. Але наразі, це ледь не єдиний вихід, аби мати змогу продовжити проект.
Другий варіант – дослідство, на підставі якого, справу буде закрито. Щоб за це боротися довелося звернутись до адвоката Михайла Фігеля.

Пан Михало народився у Канаді, але добре говорить і читає українською. Він є родичем талановитого українського тески і  відвідував його на Україні. Адвокат взяв свідчення у Колюні і роздрукував все, що пов’язано зі справою «скриньки» з нашого журналу.

В наступну середу о 9-ій ранку буде слухання в суді, під час якого або справу закриють, або призначать суд.

Пазітфіф: Завдяки цій історії я поповнив запас англійських слів: «Джеверлі», «Лоєр», «Корт», «Уітнес» та вкотре переконався, що маю багато прекрасних друзів.

Насправді ж історія зі скринькою стала тим «ключиком», що відкрив мені справжнє лице Канади. Тепер я напевне знаю, що це поліцейсько-судова бюрократична країна, яка неправдиво називається вільною.

Хочу звернутись до всіх тих, хто стоїть з рожевими сподіваннями на світле майбутнє у черзі на Яр.Валу: «Кленовий сироп має солодкий смак та гіркий присмак»

статтю взято з Інфопорну

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | One comment | Add to del.icio.us
Post tags:

Feed enhanced by Better Feed from Ozh

Українська громада в Канаді вельми злагоджена, видають свої газети, мають свої радіо та телепрограми, церкви та школи. Проводять заходи різні. Днями нас запросили на вечір пам’яті Василя Симоненка. Ліворуч прапор Канади, праворуч України. Пафосні промови та вірші, що читці їх виконують з придихом.

василь симоненко

- Якось, на вечері Симоненка у Львові, – згадує ведучий та організатор заходу, Федір Коник, – прийшов молодий рокер з гітарою. Нервово рвучі струни молодик почав викрикувати вірш Василя Симоненка. Я підійшов до нього і сказав: «Чоловіче, не знущайтесь над класиком!»
На що він кинув гітару, схопивсь і прожогом вибіг.

ведучий Федір Коник: «Чоловіче, не знущайтесь над класиком!»

А ще прикол, як ведучий говорить про те що Симоненко написав «таке, після чого як ви розумієте, «вони» його…»
Бабуля-шанувальниця поруч ахає: «розстріляли…»
Хоча поет помер від раку нирок.

Я подякував пану Федору за вечір і запросив його на суботу на наш фільм. І додав, що ми також прочитаємо вірші, які… вони не наважились прочитати.
- Які це? Може щось не видаване?
- Видаване і вельми знане.
- Може «Не вмерла Україна?»
- Так.
- Ну це слабенький вірш. У кожного поета є невдалі поезії…

«Ні, не вмерла Україна»
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцями постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, -
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайде – ще не вмерла Україна
І не умре!
______

Звісно цей вірш не пройшов місцеву цензуру. Яка багато в чому нагадує радянську. Пані Людмила, що ми з нею познайомились у нас на показі, прожила у Канаді понад 10 років. Захистила ступінь з лікарської справи. Та в ближчу неділю вертається до рідного Тернополя. Задовбало її це «щасливе життя». Так тут більше заробляють, і саме тому все набагато жорсткіше зав’язане на грошах. Людей залякують штрафами. Тут дуже чітко визначено, що можна, а що ні.

василь симоненко 1935 — 1963

- Можна -
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
________
Після виступу ми познайомились з перлиною пенсіонерського вечора, дівчачим (за винятком трьох хлопців) хором «Пролісок». Відразу виявилось, що білявка Катерина працює на ТБ і запросила нас на програму. А ми їх на фільм.

- А це що за легені? – побачила нас диригент та художній керівник хору.
І тут ми з пацанами грянули «Весну». В порожній залі веснянка лунала наче в церкві. У керівнички відпала щелепа (дякую цінкоторечки!!!!)
- Нам хлопці дуже треба!
- А нам треба ваші дівчата. Ми хочемо зробити фестиваль в Едмонтоні. Давайте разом виступимо!
- Добре хлопці, приходьте до нас на репетицію в четвер.
- В четвер? В четвер у мене… інтерв»ю… хіба може ввечері?
- Так, на шосту приходьте, гарно поспіваємо!…

Вже у самісіньких дверях ми зустрились з бандуристом Остапом Стаховим. Його запросили зі Львова спеціально на цей вечір. Остап подарував нам диск з записом свого оркестру. Класно грає, хто не чув раджу.

По дорозі додому ми натхненно виступали у метро. Да так, що в кожному вагоні нам аплодували, підспівували і підтанцьовували!! В останньому вагоні я сказав пасажирам «Thank you!». А гучномовець відповів «thank YOU!»
Виявилось, це машиністу сподобався наш виступ.
- Good job, gays! – потис нам руки радісний водій.
- Thank you! – сміялись і дякували ми.
- Any time!

То що ж ми робимо в Торонто? Революцію!

Доносимо до цих людей звістку про найвільнішу країну в світі. Про те, що теперішні політичні ігри нової влади всім на користь, бо вони примушують думати та діяти, навіть тих кому раніше було байдуже. Що ми ковтнули свободи і так просто її не віддамо. Що Україна це не ЗУНР. Це цілісна, велика і прекрасна країна. З Заходом, Сходом, Півднем та Північчю, з багатьма діалектами та традиціями. Що ми вже маємо незалежність і зацікавлені налагоджувати добрі, взаємовигідні стосунки з сусідами, замість влазити у нову війну.
Розказуємо про наші проекти: хутір Обирок, про плоти, про кіносарай та «Перкалабу», про білоруський «Червоний Катричник», про «колядки International». І про те, що можна кинувши все, піти світ за очі, з табуретом до океану.
І ми бачимо, як ці люди піднімають голови, як зникає злоба, а щастя і віра загоряються в їхніх очах.
Самі ж ми запалюємось від таких, як пан Григорій Герчак. Людина великого духу і щирого серця. Що не здалась ні за яких умов.

© Leonid Kanter for С Табуретом через континенты, 2010. | Permalink | No comment | Add to del.icio.us
Post tags: canada, ukrainian team, Василь Симоненко, діаспора, льонька, Україна

Feed enhanced by Better Feed from Ozh